Довідник краєзнавця: археологічні пам’ятки та давні поселення Одеського краю (Частина 3)

Сприятлива природа нашого краю — море і річки, велика кількість дичини і родючі землі — протягом всієї історії приваблювала на наші землі різні племена і народи. Найбільш ранні зі знайдених тут артефактів відносяться до кінця середнього — початку верхнього палеоліту (приблизно до 40-28 тисяч років тому). Пам’ятки епохи мезоліту (10-7 тисяч років тому) відомі в основному в долині річки Барабой, а поселення наступної (неолітичної) епохи тут взагалі невідомі. Повноцінно представлена епоха бронзи — це і поселення, і величезна кількість курганів, розкиданих по всій території. Родзинкою нашої археології є городища і поселення античної епохи, пов’язані, в основному, з долиною Дністра, а також племена черняхівської культури, розкидані по всій долині Барабоя. Всього у Одеському регіоні налічується кілька сот археологічних пам’яток, по концентрації яких він займає одне з провідних місць у Східній Європі. Отже, познайомимося з деякими із них докладніше.

 

КАРАГОЛЬ(Гараголь, Дарадоль) – затока Дністровського лиману при гирлі Дністра. Назва походить від тюркського gara-gol – «чорне озеро». На березі затоки розташовані села Овідіопольського райрну – Надлиманське і Миколаївка.

МИКОЛАЇВСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ І НЕКРОПОЛЬ. Розташовані на високому лівому березі Дністровського лиману, за 1 км на північ від села Миколаївка. Знайшов І.Т.Черняков у 1957-1958 роках. У 1962, 1964-1966 та 1968 роках розкопки там провадила Західно-Скіфська експедиція Інституту археології АН СРСР на чолі з доктором історичних наук Г.І. Мелюковою. Виявлено об’єкти античного періоду: рештки землянки, 3 наземних споруди і кілька господарських ям. На розташованому поблизу некрополі розкопано 50 окремих ґрунтових поховань і три невеличкі кургани, датовані ІV – першою половиною ІІІ ст. до н.е. В могилах знайдено грецькі амфори, чорнолаковий і сіроглиняний посуд, металеві черпаки, лампади, дзеркала, ножі, списи, короткі скіфські мечі-акінаки, бронзові наконечники стріл, кружала тощо. Судячи із знахідок, тут поруч з греками мешкали скіфи. Людський кістяк і речі із некрополя експонуються в Одеському археологічному музеї АН УРСР. На сьогодні, через роботу кар’єру протягом (1970-1980-х років), античне поселення знищене.

МОНКАСТРО (Moncastro) – генуезька колонія ХІІІ-ХІV ст. на місці Білгорода-Дністровського. Відомі інші назви, серед них Маврокастро (Чорна фортеця) і Аспрокастро (Грошова фортеця). Генуезькі колоністи, викупивши в місцевих татар землю на правому березі Дністровського лиману, заснували тут торговельну факторію і збудували невеличкий замок. Хоч із другої половини ХІV ст. місто-фортеця перейшло під контроль молдовських воєвод, генуезці залишились у Четатя-Альбе разом з валахами і вірменами, згадує Гільбер де Ланоа. Під час повстання місцевого населення 1455 року генуезців із міста вигнали.

НІКОНІЙ – античне грецьке місто на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного села Роксолани. Вважають, що його відкрив П.В. Беккер у середині 1840-х років. Але задовго до цього на «Подробной карте Российской империи» 1804 року стояла позначка «Урочище стар. Городище». Початок науковим дослідженням Ніконія поклала ініціатива професора Одесского університу М.С. Синицина у 1957 році. Відтоді тут працювала спільна експедиція Одеського археологічного музею та Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, а з середини 1970-х дослідження Ніконія взяв на себе Одеський археологічний музей (з 1997 року – разом з університетом ім. Коперника, м. Торунь, Польща). 

До 2010 року тут працювали М.С. Синицин, Н.М. і П.М. Секерські, А.Г. Загинайло, І.В. Бруяко, С.Б. Охотников, М. Мільчарек та ін. Площа городища становить на сьогодні 5 гектарів (разом з некрополем – майже 50 гектарів), його низова частина зруйнована водами Дністровського лиману. Відкрито житлові й господарські будівлі, кам’яні підвальні приміщення V–ІV ст. до н.е., ділянки оборонних споруд, зібрано колекції виробів із кераміки, скла і металу, а також розкопано значну частину міського некрополя давньогрецького та римського часів.

Місто Ніконій виникло у другій половині VІ століття до ннашої ери. Економічно й політично залежало від Істрії (поблизу дельти Дунаю). Вважають, що свою назву (від імення богині Ніки) місто здобуло після перемоги скіфів над перським царем Дарієм І (близько 512 року до нашої ери). Кам’яне будівництво у Ніконії почалося з V ст. до. н.е. В межах міста і на внутрішньому ринку основним засобом платежів були істрійські мідні монети, згодом поширились ольвійські і тирські. Найбільший розквіт міста припадає на IV ст. до. н.е., але його знищив полководець царя Олександра Македонського, намісник Фракії Зопіріон (331 р. до. н.е). На межі ІІІ–ІІ ст.до н.е. місто занепало, як вважають, через обміління лівого рукава Дністра, що ускладнило торговельні зв’язки місцевих купців. На початку І століття нашої ери під владою Римської імперії Ніконій знову пережив період певного відродження, а далі – протягом ІІІ–ІV ст. н.е. набув слави «варварського» міста із сарматсько-еллінським населенням.

НІМЕЦЬКА БАЛКА – одна з місцевих назв річки Барабой. Виникла через розташування на її берегах кількох німецьких колоній: Петерсталь, Йозефсталь, Марієнталь, Олександергільф (у межах Овідіопольського району) та ін.

ОВІДІЙ НАЗОН (латиною – Publius Ovidius Naso; 20.03. 43 до н.е. Сульмона, Італія – 18 н.е., Томи) – римський поет. Народивсь у привілейованій сім’ї вершника. Вчився у відомих ораторів Риму, подорожував до Греції, Малої Азії і Сицилії. Розквіт творчості припав на другу половину правління імператора Октавіана Августа (63 до н.е. – 14 н.е.) – так званий «золотий вік» римської літератури.

У 8 р. н.е., за пропаганду ідеалів кохання, які не збігалися з політикою імператора щодо сімейних стосунків, поета заслали у Томи (нині Констанца, Румунія) на березі Чорного моря, де він і помер. З літературного спадку збереглися «Любовні елегії», «Героїди», «Наука кохання» тощо. Вершиною творчості стали «Метаморфози», основною темою яких є міфи про перетворення богів і людей на рослини, тварини, каміння і сузір’я. Цінним джерелом з історії Причорномор’я є «Скорботні елегії» і «Листи з Понта». Автори середньовіччя і Нового часу припускали, що поет похований поблизу Дністра і навіть Дніпра. 

З його іменем помилково пов’язували назву Овідове озеро (Дністровський лиман), а також найменування Овідіополь, оскільки вважали, що саме тут знайшли гробницю Овідія. Молдовський і російський державний діяч Д. Кантемир (1673-1723) припускав, що поет перебував у «Сарматії, десь біля Тирасу чи Борисфену, де імовірно, й лежало місто Томи». На таку думку його навели Ермій Созомен Саламaнський (бл. 400-450 рр.) та пізніші автори. Він та інші прихильники версії посилалися на праці Лаврентія Мюллера (Меллера, автора історії Польші, що вийшла у Франкфурті-на-Майні, 1585), Станіслава Сарницького («Annales sive de origine et rebus gesus Polonorum et Lithuanorum libri VIII», 1587) і курляндця Якова Рейтенфельса, що перебував у Московії 1671-1673 («Сказання світлішому герцогу Тосканському Козьмі третьому про Московію»). Всі троє переказали розповідь про волинського шляхтича Войнуського (Wojnuski), що служив у теребовлянського старости Бернарда Претвицького (Претвича), і нібито знайшов могилу Овідія. 

Щоправда, лише Л. Мюллер написав про те, що в часи польського короля Стефана Баторія, після перемоги черкаського старости О. Вишневецького і князя К. Острозького над татарами 1581 року, він разом з Войнуським побував на тому місці. З його слів, воно лежало на захід од Дніпра, за шість днів дороги, і колись «стояло на кордоні Греції і мало населення, що видно з купи давнього каміння і чудової кринички. Войнуський сповістив нам, що ми вже поблизу моря, але йти далі ми не наважилися». Саме тут вони побачили намогильний камінь з написом латиною: «Таким чином, ця могила є долею тієї людини, яка прогнівила Августа латинського і той наказав поховати його тут. [Небіжчик] часто висловлював бажання бути похованим у землі батьків. Та даремно, доля дала йому саме це місце». Той таки Войнуський розповів, що на Волині побутує переказ, згідно з яким тіло Овідія переправили до Києва, але Л. Мюллер був певен, що побував саме на могилі Овідія. Цілком можливо, що цей автор справді бачив якийсь латинський надгробок у пониззі Південного Бугу (Ольвія) або на лівому березі Дністровського лиману (Ніконій).

ОВІДІЯ ГРОБНИЦЯ – умовна назва давньогрецького поховання, яке сучасні археологи датують І-ІІ ст. від Різдва Христового. Знайдена у 1793-1794 рр. (разом з іншими могилами) на березі Дністровсьекого лиману під час копання рову на будівництві Аджидерської фортеці. Глибина поховання становила 10 футів (304,8 см). Окремі автори ХVІІІ-ХІХ ст. помилково вважали, що це могила римського поета Овідія. На цій версії наполягали ще й тому, що лиман мав молдавську назву – Відове, Овідулуй. Гробниця у формі скрині складалась з 5 вапнякових плит. В ній були людський кістяк, вугілля, розбита лампа кілька великих амфор. Поруч, в іншій могилі, знайшли теракотову голівку «гарної жінки» (висота 3 дюйми – 7,62 см) з грецьким профілем ізачіскою богині Діани (волосся закручене двома вузлами у формі півмісяця). П.С. Паллас припустив, що це бюст домашньої богині-пенати, похований разом з померлим. Деякі вбачали у теракоті Юлію Молодшу (Віпсанія Юлія Агрипіна, пом. 28 р.н.е.) – онучку римського імп. Августа від його доньки Юлії Старшої, з якою пов’язували долю засланого Овідія. На малюнку М. Гатрі позначені: а) амфори приставлені до могили, b) глиняна лампа, c) попіл і кістяк людини, d) кам’яна скриня із плит на 2,5 квадратні фути і завтовшки 4 дюйми.

ОЛЕКСАНДРІВСЬКИЙ КУРГАН. Розташований на виступі плато правого берега річки Акаржа на землях сучасного села Молодіжного між селами Олександрівка і Великодолинське. Позначений на багатьох картах з першої половини ХІХ ст., зокрема на «Карті західного берега Чорного моря від Одеси до мису Каліакри» капітана Є.П. Манганарі (1841). У 1993 році розкопаний експедицією «Одеського охороннного археологічного центру» (В.В. Бейлекчі). Основна могила належала вождеві усатівської енеолітичної культури (близько 5 тис. років тому), до якої поклали глиняний посуд, мідну зброю (кинджали), металеві і кам’яні знаряддя праці, агатові й коралові намиста тощо. Поховання було перекрите вапняковою плитою, над якою постав невеликий насип. Його поверхня була вкрита каменями вапняку менших розмірів, а поверх пішло ще два насипи з аналогічними панцирами (загальна висота понад 4 м). Землю для кургану брали з кільцевого рову завширшки та завглибшки 2 м, а камінь з берега річки. Згодом в описаний кам’яно-земляний насип «впустили» ще 34 могили, більша частина з яких сягала епохи бронзи і належала до ямної і катакомбної культур. Знахідки зберігаються в Одеському археологічному музеї НАН України. Однак місце розкопок ніхто не засипав, і тут за 17 років сформувалося звалище сміття площею мало не 0,8 га. У 2010 р. І.В. Сапожников організував реконструкцію насипу (висота понад 7 м, обсяг – близько 5 тис. куб. м) з допомогою бульдозерів, В.О. Гуляєв – вивезення сміття, а техніку надали Іллічівський морський торговельний порт (С.О. Белюк, А.В. Басюк) і група компаній «Бастіон» (С.М. Червачов, В.О. Брильов). Надалі планується встановити на кургані пам’ятний хрест і відновити на його поверхні степову ковильну рослинність.

РОКСОЛАНІВСЬКИЙ ГЕОЛОГІЧНИЙ РОЗРІЗ. Один з повніших стратиграфічних розрізів четвертинного (від 1,0-0,9 млн. до 10,3 тис. років тому) та голоценового (від 10,3 тис. років до сучасності) періодів усієї України, який репрезентує послідовність глобальних змін клімату: холодних льодовикових (жовті леси) і теплих (червоні й бурі викопні, а також сучасний ґрунти). Розташований на північний захід від села Роксолани, має найбільшу товщину (50-52 м) у районі городища Ніконій та за 300-500 м на північ від нього (координати – 46о10’ N, 30о27’ Е). Тут І.В. Сапожников зафіксував два рівні залягання кам’яних артефактів епохи верхнього палеоліту, що датуються від 22 до 17 тис. років тому. Ще нижче, на глибині близько 14 м, під трьома виразними ґрунтами простежено шар вулканічного попелу (тефри), найімовірніше італійського походження, що може датуватися близько 32-33 тис. років тому. Розріз досліджувало кілька геологів, палеогеографів, палеонтологів, геофізиків та археологів, зокрема, учасники низки міжнародних експедицій та польових семінарів (з 1996 року) під керівництвом П.Ф. Гожика та ін. Протягом 2007-2008 років Ж.М.Матвіїшина і І.В. Сапожников детально вивчили горішню частину розрізу, з якою пов’язані рештки діяльності стародавньої людини. Крім того, на території Овідіопольського району є ще один опорний стратиграфічний розріз біля села Санжійка.

ХАДЖИБЕЙ (Коцюбіїв, Качибей, Ходжабей, Гаджибей) – поселення, порт, фортеця, маяк на місці сучасної Одеси. Відоме з 1415 року як порт на березі затоки, землі круг якої належали Великому князівству Литовському за часів Вітовта Кейстутовича (1350-1430 рр.). Найвірогідніше саме цей князь і організував тут будівництво замку у 1521 році. Після приходу турків та кримських татари поселення тут відродилось із назвою Хаджибей – згадується 1540 року в договорі польського короля Стефана Баторія і кримського хана Сагіб-Гірея. 

Турецький мандрівник Евлія Челебі переказав легенду про будівництво укріплення і його заселення, а також про походження назви – від імени підданця турецького султана Баязида ІІ (1447-1512 рр.), багатого вельможі прізвиська Ходжабая. В середині ХVІ ст. в лиманах біля Хаджибея добували сіль так звані купці-«соленики», доправляючи її потім до Києва та Луцька. 1765 року поряд з Хаджибеєм, населеним молдованами, турками і єдисанськими татарами, стояла турецька фортеця Ені-Дунья (Новий світ). Її в перебігу російсько-турецької війни 1768-1774 років захопили росіяни. Комендантом Хаджибея став поручик Веденяпін (згадується в липні 1774 р.). Угодами Кючук-Кайнарджійського миру фортецю повернули туркам. Вони до у 1779-1783 рр. спорудили тут нове укріплення (замок) з двома круглими вежами. Його захищали 300 яничар з 12 гарматами.

У ході наступної російсько-турецької війни 1787-1791 років замок узяли штурмом 14.09.1789 р. загони генерала І.В. Гудовича з участю чорноморських козаків під командою З. Чепіги і А. Головатого. Фортецю зруйнували за наказом Г. Потьомкіна. Згідно з умовами Яського миру, її руїни відійшли до Російської імперії. З літа 1793 року тут, за проектом Ф.П. де Волана, почалося будівництво фортеці Аджибей, а після указу Катерини ІІ від 27.05.1794 р. під наглядом Й. де Рібаса – військово-комерційного порту. Не підтверджений джерелами так званий «день закладення фундаментів найважливіших будівель» 22 вересня того ж року офіційного визнаий днем заснування міста Одеси.

Ігор Сапожніков, доктор історичних наук, археолог, краєзнавець

Отправить в FacebookОтправить в OdnoklassnikiОтправить в Vkcom