Довідник краєзнавця: археологічні пам’ятки та давні поселення Одеського краю (Частина 1)

Сприятлива природа нашого краю - море і річки, велика кількість дичини і родючі землі - протягом всієї історії приваблювала на наші землі різні племена і народи. Найбільш ранні зі знайдених тут артефактів відносяться до кінця середнього - початку верхнього палеоліту (приблизно до 40-28 тисяч років тому). Пам'ятки епохи мезоліту (10-7 тисяч років тому) відомі в основному в долині річки Барабой, а поселення наступної (неолітичної) епохи тут взагалі невідомі. Повноцінно представлена епоха бронзи - це і поселення, і величезна кількість курганів, розкиданих по всій території. Родзинкою нашої археології є городища і поселення античної епохи, пов'язані, в основному, з долиною Дністра, а також племена черняхівської культури, розкидані по всій долині Барабоя. Всього у Одеському регіоні налічується кілька сот археологічних пам'яток, по концентрації яких він займає одне з провідних місць у Східній Європі. Отже, познайомимося з деякими із них докладніше.

АДЖИДЕР (Гаджидер, Agider, Хаджидере; з тюркської – гірка долина) – містечко і порт. Існував з часів Османської імперії як порт для експорту продовольства (переважно збіжжя) до Туреччини й Криму. Аджидер вперше згадується у 1756 році у портовому щоденнику (дефтері), де зафіксовано 23 торговельні судна, відправлені з вантажем пшениці з пристані Аджидер у вересні–листопаді 1756 року. Через два роки, у 1758-му, в донесенні сотника Слобідського козацького полку Констянтинова генералу Івану Хорвату-Куртиці йшлося про те, що з травня по серпень турки і татари Кримської і Буджакської орди, а також греки і волохи скуповували пшеницю і суржик та… віддавали до міст різних, в тому числі до Очакова, Білого города, Гаджидера… в тамтешні магазини". 

У 1764-1765 роках Аджидер пов'язують з тим, що "кримський хан Селім Гірей приїхав до Хаджибею і на пристані Аджидере виявив 174 заповнених зерном погреби". З російсько-турецької війни 1768-1774 років маємо донесення козаків: "Другого дня [11.07.1770] в містечку Аджидер, здобули немалу здобич, хоч там із супротивників нікого не застали, всі втекли до Білгорода; але підійшли до нас на човнах, і з гармат перестрілювалися, проте дістали відсіч... Після чого вказане містечко спалили і до фортеці Хаджибейської маршем вирушили…". 

З 1784 року маємо опис Лафітта-Клаве: "Гаджи-Дере розташоване на лівому березі річки, в її затоці чи западині навпроти Аккермана. Його перетинає струмок, від якого селище і дістало свою назву. Як розповідають, воно було більше за Аккерман, але зруйноване російськими військами під час минулої війни і не відновлене...". 

1791 року Франц Павлович де Волан дав таку характеристику цьому місцю: "Місце розташування Аджидера вочевидь було дуже привабливим... Руїни мають близько трьох з половиною верст у периметрі... Молдовани, які мешкають у Калаглеї за 5 верст звідси, згадують Аджидер як земний рай і особливо хвалять вино, яке тут робили, вважають його найкращим в усій Молдові та Бесарабії. Аджидер був найбільшим містом цієї провінції після Очакова і мав значний ринок вивезення пшениці й худоби (переважно баранів) до Константинополя… Аджидер завжди слугував туркам за пункт висадки і зв’язку з Хаджибеєм". 

1792 року він лежав у руїнах, про що зазначив генерал-губернатор Михайло Васильович Каховський. Після входження Очаківської області до Російської імперії тут збудували Аджидерську фортецю, а містечко назвали Овідіополь (у 1795 року). Сардинський посол де Турбіа повідомив (1796 р.), що він стоїть на тому самому місці, де колись був Аджидер (Agider). 

АККЕРМАН (тур. Ak Kirman або Kerman – Біла фортеця) – місто Білгород-Дністровський в період турецького панування. А ще давніша молдовська фортеця мала назву Четатя-Албе. Її здобули у 1484 році війська султана Баязида ІІ, а перейменували у 1488 році. Разом з Ізмаїлом, Бендерами й Очаковим вона стала одним з форпостів Османської імперії у Північному Причорномор’ї. Цей значний порт і купецький центр, у тому числі і для торгівлі ясирем, входив до Сілістрійського санджака, з 1538 року сам був центром Аккерманського (інколи Бендерського) санджака, а з 1593 року став центром еялета Езі (Озу або Очаків). 

Евлія Челебі описав фортецю в середині ХVІІ століття. У ХVІ-ХVІІ столітті запорозькі і донські козаки не раз ходили сюди походами. Найвідоміші з них походи Прецлава Лянцкоронського (1516 рік.) й Івана Покотила (1517, 1541, 1547 роки), Юрія Язловецького і Богдан Ружинського (1577 рік) та інших у 1582-1583 і 1594 роках. Побували тут і отамани Григорій Лобода і Семерій Наливайко (1595 рік), кошовий Запорізької Січі Іван Сірко (1659, 1664, 1671 і 1673 роки). Брали фортецю в облогу під час морських походів козаків (1602 рік) війська Івана Сулими (1606, 1609-1610, 1621 роки). 1683 року містечко пограбували козаки Степана Куницького, а потім під Аккерман не раз ходив переяславський полковник Семен Палій (1684, 1686, 1691, 1693 роки). Двічі, під час російсько-турецьких воєн ХVІІІ століття, фортецю брали штурмом російські війська бригадира Інгельстрома (1770 рік), донські козаки Матвія Івановича Платова разом з флотилією Чорноморського козацького війська (1789 рік). В обох випадках за мирними договорами (Кючук-Кайнарджійським 10.07.1774 р.і Яським 29.12.1791 р.) її повернули туркам. 

1806 року Аккерман захопили військові частини де Рішельє. За Бухарестською мирною угодою (1812 рік) він увійшов до складу Російської імперії. З 1918 по 1940 роки перебував у складі Румунії (під давньою назвою Четатя-Албе). Білгород-Дністровським Аккерман став 9 серпня 1944 року. 

З історією Аккермана пов’язані імена декабристів Михайла Орлова, Олексія Юшневського, Івана Пущина, Володимира Раєвського. Тут перебували відомі письменники і поети Володимир Даль, Олександр Пушкін (1821 рік), Адам Міцкевич (1825 рік), Максим Горький-Пешков (1891 рік). Двічі в Аккермані побувала Леся Українка, а також засновники українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький і брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський).

ВЕЛИКА АКАРЖА – поселення епохи пізнього палеоліту. Існувало 19-18 тисяч років до наших днів. Розшукав його В.І. Красковський у 1955 році на правому березі річки Акаржі, за 500 метрів на південний схід від сучасного селища Великодолинське. Шляхом розкопок Велику Акаржу досліджували професор Павло Борисковський у 1959-1960 та 1962 роках та доктор історичних наук Ігор Сапожников у1988-1993 роках. Дослідники розкрили 450 квадратних метрів площі культурного шару та знайшли близько 4 тисяч фрагментів кісток і понад 57 тисяч крем’яних виробів. На периферії поселення виявлено залишки чотирьох господарсько-побутових комплексів (помешкання окремих сімей). Вони слугували людям у весняно-літні сезони для спеціалізованого полювання на бізонів.

У ході досліджень зібрано дані про функції кам’яних знарядь (Галина Сапожникова), про тодішнє довкілля (С.І. Медяник), геологію (В.Ф. Петрунь), археозоологію (О.П. Секерська). Велика Акаржа є одним з найвідоміших поселень на Півдні Східної Європи.

Ігор Сапожніков, доктор історичних наук, археолог, краєзнавець

Отправить в FacebookОтправить в OdnoklassnikiОтправить в Vkcom