Світлана Форрад: «Війна не залишала нас ні на день»

9 травня ми відзначаємо 72-у річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Все менше і менше лишається очевидців тих буремних та трагічних подій. Цікавим є і той факт, що на території нинішнього Малодолинського (тоді - Кляйнлібенталя) жили етнічні німці, що приїхали сюди ще на початку ХІХ століття.
Як склалася їх доля? Що сталося з селом у роки війни? Про це ми розпитали літописця та старожила села Світлану Георгіївну Форрад.

- Світлано Георгіївно, під час війни ваша сім’я знаходилася  на окупованій нацистами території Кляйнлібенталя?


- У день, коли почалася війна, відразу ж почалася евакуація господарського комплексу та людей на схід. Але наша армія так швидко відступала, що цивільне населення перемішалося з нею. Нас неодноразово бомбили і обстрілювали з літаків та артилерії, разом з армією ми потрапляли у оточення і тільки дивом вибирались з них. А одного разу життя нашої сім’ї взагалі зависло на волосинці… Під час одного з оточень ми сховалися в напівзруйнованій землянці. В цій місцині тільки-но вщух бій і поле бою залишилось за німцями. Вояки проводили «зачистку» - підбирали своїх поранених та добивали наших солдат. Мама наказала нам розійтися по кутам хати, аби німці нас не помітили, але хтось з дітей все ж видав себе через свою допитливість. Німецький солдат помітив це, але наказав своїм воякам зачекати його зовні. Зайшовши, він сказав німецькою «Я бачив тут дітей…», на що мама німецькою відповіла йому, що наша сім’я була евакуйована і так ми опинились тут. Солдат заспокоїв нас і сказав, що він зобов’язаний «прострілити» землянку, але зробить це так, аби нас не зачепило. Потім він вийняв шматочок цукру, дав його мені і сказав: «В мене вдома теж така дівчинка…». Простреливши хату, він розповів нам про єдиний шлях, яким можна було вибратись з оточення, розказав коли та яким чином рухатися. Так ми вибрались і залишились живі.

- Потім ви евакуювались у глибокий тил, де не велися бойові дії?


- Ні, на цьому наш марш на схід продовжився – війна не залишала нас ні на день. Коли ми переправлялися через річку Дон, мене загубили. Переправа була дуже важкою: люди, солдати, вози, танки, всюди галас… Я ледве не втопилась, але мене врятував танкіст родом з Одеси Василь. Не знайшовши моїх родичів, він забрав мене до себе в танк, де я пробула аж цілий місяць. Там мене переховували від армійського начальства і тільки вночі підіймали назовні, аби я могла подихати. А одного разу на танковому марші мене виставили подихати свіжим повітрям і вдень. Дивом мене помітили інші евакуйовані, зупинили танки та передали мене матері. От в таких умовах повного хаосу ми і просувалися на схід, аж поки не дійшли до Сталінграду. Так ми опинились у горнилі найкривавішої битви в історії…

- Тобто ви на власні очі спостерігали як тисячі німців здавались у полон?

- Так, вони були у жалюгідному стані, обморожені, замотані у різне лахміття. Більш того, коли всі повиходили зі своїх підвалів, то ми дізналися, що штаб фельдмаршала Паулюса знаходився зовсім недалеко від нас.

- А де в часи війни перебував ваш батько?

- Батька ще у 1940-му забрали у військове училище до Житомира. Він був німцем і добре знав німецьку: вже тоді СРСР готувався до війни з Третім Рейхом. Але училище він не закінчив, почалася війна і він опинився на фронті. Лише коли ми повернулися, то з «похоронки» дізналися, що батько загинув у Сталінградській битві. Де саме він похований, я не знаю.

- Світлано Георгіївно, на час початку війни село Кляйнлібенталь було німецькою колонією. Що відбувалося з німецьким населенням в часи війни?

- Звичайно, коли ми були в евакуації, у нас не було жодної інформації про нашу малу батьківщину. Лише повернувшись згодом, ми дізналися, що Гітлер розпорядився роздати всім німцям, що проживали на окупованій території, так звані «аусвайси». Коли звільнення Одеси та всіх навколишніх німецьких поселень стало неминучим, нацисти за декілька тижнів до цього примусово вивезли колоністів до Німеччини – Кляйнлібенталь спорожнів . Але на цьому їх біда не скінчилася: після Перемоги вивезених німців знайшли і вивезли у різні кутки СРСР - до Середньої Азії, Сибіру, Магадану. І лише після смерті Сталіна їх реабілітували і абсолютна більшість з них так і залишилась на вже обжитих місцях, повертались одиниці.

- Коли ви повернулися додому у Кляйнлібенталь? В якому стані знаходилось село?

- 10 квітня 1944 року по радіо ми почули, що радянські війська вигнали німців та румун з Одеси. Мама якнайскоріше намагалася повернути нас додому. Ви розумієте, що тоді про жодні пасажирські потяги не можна було й мріяти. Ми добиралися на батьківщину військовими ешелонами, разом з технікою, що йшла на фронт. Це був дуже важкий шлях з безліччю пересадок. Та коли ми дібралися, то не впізнали рідний Кляйнлібенталь. Після боїв село лежало в руїнах, наша хата була вщент розгромлена. Тому ми поселилися у іншій хаті по цій же вулиці.

- Розповідають, що перед примусовим переселенням до Німеччини, колоністи сховали багато нажитого у себе по городах. Ходять навіть легенди про «німецьке золото»…

- Так, дійсно, багато схованок лишали німці – мабуть вірили, що повернуться… Проте в тій хаті, в якій поселились ми у серпні 1944 року, в схронах уже нічого не було. Взагалі, після війни наше село вже не було таким чепурним і охайним, як до неї. А зараз від колоністів тут мало що лишилось – можливо, це сталося завдяки тому, що село опинилось у промисловій зоні.

- Як ви дізнались про капітуляцію Німеччини та як сприймаєте День Перемоги зараз?

- Ми дізнались про це у школі з саморобних радіоприймачів. Нашій радості не було меж! І тоді і зараз День Перемоги – це важливий та світлий день не тільки для мене, а і для мого покоління. У всі роки традицією було згадувати тих воїнів, що гинули за рідну землю. І я вважаю, що ми не маємо забувати про тих, хто поліг за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

Спілкувався Валерій Погребняк

На фото:

1.Книга "Спогади" С.Г.Форрад. Видана у 2015 році.
2. Фельдмаршал Паулюс здається у полон під Сталінградом.
3. Воїни Червоної армії форсують Сухий лиман.
4. Світлана Георгіївна Форрад на відкритті меморіальних дошок, присвячених історії села Малодолинське та санаторію "Мала Долина".

Отправить в FacebookОтправить в OdnoklassnikiОтправить в Vkcom